A new ProZ.com translation contests interface is currently in development, and a preview contest is underway. Click here to visit the new interface »

Previous ProZ.com translation contests

English » Ukrainian - 6 entries


"Hearing Myself Think" by Richard Beard - www.richardbeard.info 382 words
Heathrow Airport is one of the few places in England you can be sure of seeing a gun. These guns are carried by policemen in short-sleeved shirts and black flak-jackets, alert for terrorists about to blow up Tie-Rack. They are unlikely to confront me directly, but if they do I shall tell them the truth. I shall state my business. I’m planning to stop at Heathrow Airport until I see someone I know. (...)

Astonishingly, I wait for thirty-nine minutes and don’t see one person I know. Not one, and no-one knows me. I’m as anonymous as the drivers with their universal name-cards (some surnames I know), except the drivers are better dressed. Since the kids, whatever I wear looks like pyjamas. Coats, shirts, T-shirts, jeans, suits; like slept-in pyjamas. (...)

I hear myself thinking about all the people I know who have let me down by not leaving early on a Tuesday morning for glamorous European destinations. My former colleagues from the insurance office must still be stuck at their desks, like I always said they would be, when I was stuck there too, wasting my time and unable to settle while Ally moved steadily onward, getting her PhD and her first research fellowship at Reading University, her first promotion.

Our more recent grown-up friends, who have serious jobs and who therefore I half expect to be seeing any moment now, tell me that home-making is a perfectly decent occupation for a man, courageous even, yes, manly to stay at home with the kids. These friends of ours are primarily Ally’s friends. I don’t seem to know anyone anymore, and away from the children and the overhead planes, hearing myself think, I hear the thoughts of a whinger. This is not what I had been hoping to hear.

I start crying, not grimacing or sobbing, just big silent tears rolling down my cheeks. I don’t want anyone I know to see me crying, because I’m not the kind of person who cracks up at Heathrow airport some nothing Tuesday morning. I manage our house impeccably, like a business. It’s a serious job. I have spreadsheets to monitor the hoover-bag situation and colour-coded print-outs about the ethical consequences of nappies. I am not myself this morning. I don’t know who I am.

The winning and finalist entries are displayed below.To view the like/dislike tags the entries received simply click on the "view all tags" link on the right hand corner of each entry.

You can leave your feedback for this pair at the bottom of the page.

Congratulations to the winners and thanks to all the participants!






Entry #1 - Points: 45 - WINNER!
View all tags
Якщо і можна десь побачити справжній автомат, так це в аеропорту "Бориспіль". Зброю міцно тримають в руках міліціонери в блакитних сорочках та чорних куленепробивних жилетах. Вони пильнують, щоб терористи часом не підірвали відділ краваток в магазині безмитної торгівлі. Аль-Каїда ж бо давно накидає оком на цей стратегічний об'єкт. Я не дуже схожий на терориста, і навряд чи міліціонери підійдуть до мене. Але якщо таки підійдуть, я скажу їм усю правду. Розповім, що хочу перевірити старовинну легенду про те, що коли чекатимеш в Борисполі достатньо довго, то обов'язково зустрінеш там котрогось зі своїх знайомих. (...)

Ну й дива! Чекаю вже тридцять дев'ять хвилин, а ще не побачив жодного знайомого обличчя. Ані однісінького! Та й мене, здається, теж ніхто не впізнає. Я такий самий безіменний, як і водії, що їм спеціально чіпляють беджика з прізвищем (деякі з цих прізвищ я запам’ятав). Різниця між нами у тім, що водії значно краще вдягнені. З самого малечку, яку б річ я не вдягнув, вона одразу ж перетворюється на піжаму. Вдягнеш пальто або сорочку, футболку або джинси, чи навіть костюм, подивишся у люстро – так і є: знов та сама стара піжама. (...)

Я чую свої думки. Я думаю про всіх своїх знайомих, які так підвели мене сьогодні. Чому ж ніхто з них не прийшов, щоб сісти у літак та полинути у вирій! Мої колишні колеги зі страхової компанії мабуть і досі сидять, зігнувшись, за своїми столиками. Болото є болото! Я казав це іще тоді, коли й сам просиджував штани разом із ними. А поки я марнував там час і намагався визначитися, чого ж я насправді хочу, Олена крок за кроком йшла вперед: захистила кандидатську, вибила фінансування на свої наукові дослідження в університеті, здобула перше підвищення…

З'явилися в нас і нові друзі. Поважні люди на чималих посадах, тож я будь-якої миті можу зустріти тут когось з них. Підсвідомо саме на це я і сподіваюсь. Так от вони кажуть, що вести домашнє господарство - це цілком гідна чоловіка справа, і що вона навіть вимагає неабиякої мужності. Воно ніби й так: сидіти з дітьми - це не для слабких духом... Ці наші друзі, вони, правду кажучи, є друзями Олени. Здається, в мене вже і власних друзів не лишилося. От холера! Саме зараз, коли я на безпечній відстані від галасу дітей та гуркоту літаків, і можу, нарешті, послухати власні думки, я натрапив на хвилю, де транслюють думки якогось жалюгідного скиглія. Правду кажучи, не це я хотів почути.

І тут я починаю плакати. Я не скімлю і не рюмсаю, просто великі краплини сліз котяться по моєму обличчю. Звісно, я не хочу щоб хтось зі знайомих побачив, як я плачу. Я ж не якась там домогосподарка, що може ні з того ні з сього розпустити нюні просто в аеропорту. Я - зразковий хатній менеджер. Це ж серйозне діло! Маю навіть діаграми використання пилосмока та кольорові ілюстрації щодо аморальності застосування памперсів з огляду на здоров'я маленьких хлопчиків. Щось я сам не свій сьогодні зранку. Хлопці, хто я?



Entry #2 - Points: 29
View all tags
Аеропорт Гітроу – це одне з нечисленних місць в Англії, де ви напевно побачите пістолет. Пістолети носять полісмени в сорочках з коротким рукавом і в чорних бронежилетах, які пильнують, що терористи раптом не висадили в повітря крамницю одягу «Тай-Рек». Навряд чи вони стануть у мене на дорозі, але якщо це трапиться, я розповім їм правду. Скажу, в чому справа: я збираюся залишатися в аеропорті доти, доки не побачу когось знайомого.
Як не дивно, але за тридцять п’ять хвилин чекання я так і не вгледів жодного знайомого обличчя. Мене тут ніхто не знає. Я такий само безіменний, як водії з однаковими іменними табличками (деякі з прізвищ на них мені знайомі). Утім, водії одягнені краще за мене. Відтоді як я взявся за дітей, усе, що я ношу, нагадує піжаму. Куртки, сорочки, футболки, джинси, костюми – все це має вигляд піжами, зім'ятої уві сні.
В голові у мене лунають думки про всіх моїх знайомих, які підвели мене тим, що у вівторок спозаранку не вилітають до якогось чудового куточка Європи. Певно, мої колишні співробітники зі страхової компанії все ще стирчать за своїми столами – як я і пророкував їм, коли сам стирчав там, дарма гаючи час та розуміючи, що мені там не місце. А Еллі тим часом рухалася вперед: здобула докторський ступінь, влаштувалася науковим співробітником до університету Редінга, отримала перше підвищення по роботі…
Наші дорослі приятелі, з якими ми зійшлися вже відносно недавно – у них у всіх гарна робота, тож їхньої появи тут слід очікувати будь-якої миті – кажуть, що для чоловіка бути домогосподарем є цілком пристойною ба навіть гідною справою, що потрібна неабияка сміливість, аби присвятити весь час догляду за дітьми. Ці наші приятеля здебільшого друзі Еллі (сам я останнім часом майже ні з ким не знаюся), і за винятком дитячих та грошових клопотів, думки, що їх чути у мене в голові – це думки скиглія. Я сподівався почути щось інше.
Я починаю плакати – не кривлюся, не схлипую, але моїми щоками тихо збігають великі сльози. Не хочу, щоби хто-небудь бачив, як я плачу: я не з тих, хто може ні за що ні про що розклеїтися в ранковому аеропорті Гітроу. Хатні справи я веду бездоганно – саме так, як слід вести серйозний бізнес. Запаси мішків для пилососа я відслідковую за допомогою електронних таблиць, а при роздрукуванні етичних висновків щодо використання підгузків застосовую систему кольорового кодування. Але сьогодні вранці я сам не при собі. Хто я, що зі мною таке?



Entry #3 - Points: 25
anonymousView all tags
Аеропорт Хітроу – одне з тих місць, де ви обов’язково побачите пістолет. Їх носять поліціянти в сорочках з короткими рукавами та чорних бронежилетах, попереджаючи про наслідки терористів, яким може спати на думку підірвати мережу Tie-Rack. Навряд чи вони звернуть на мене увагу, але якщо й так, я буду щирим і розповім про свої наміри: я стоятиму в аеропорту Хітроу, доки не побачу хоча б одне знайоме обличчя. (…)

Дивно, я стою тут вже цілих тридцять дев’ять хвилин і не бачу жодного знайомого обличчя. Взагалі нікого, і ніхто не знає мене. Я настільки ж невідомий, як і водії з їхніми іменними табличками, хоча деякі прізвища здаються мені знайомими. Хіба що водії краще вдягнені. Ще з дитинства будь-яка моя одежа - піджаки, сорочки, футболки, джинси, костюми – виглядає просто як піжама після сну. (…)

Я чую власні думки про усіх, кого знаю, і хто так підвів мене, не з’явившись в аеропорту у вівторок вранці, вирушаючи до одного з цих гламурних центрів Європи. Мої колишні колеги з офісу страхової компанії мабуть досі стирчать за своїми столами, як я і передбачав, коли й сам ще стовбичив за таким самим столом, марнуючи час, не в змозі влаштуватися на пристойну роботу, поки Еллі наполегливо отримувала ступінь доктора філософії та свою першу дослідницьку стипендію в Університеті Рідінг – її перше професійне досягнення.

Наші новоспечені друзі з їх серйозними посадами, яких я мабуть міг би зустріти тут будь-якої миті, заспокоюють мене тим, що хатня праця є досить гідним і навіть відважним заняттям для чоловіка… Звісно ж, це так мужньо – сидіти вдома з дітьми. Ці наші друзі – здебільшого друзі Еллі. Я, здається, вже й не бачуся ні з ким. Стою тут один, і літаки розтинають наді мною небо. Прислуховуюся до своїх думок та чую якогось скиглія. Але ж це зовсім не той, кого я хотів би почути.

Здається, я починаю плакати, не кривлятися або голосити, а саме плакати, величезними мовчазними сльозами, що стікають по щоках. Не хочу, щоб знайомі бачили мене скімлячим: я не той, хто ладен похнюпитися в Хітроу звичайнісінького вівторка. Я бездоганно веду свій «бізнес» з утримання домогосподарства, я займаюся серйозною роботою: відмічаю споживання пакетиків для пилосмока у спеціальних таблицях та роблю кольорові роздруки з правил використання підгузків. Я сам не при собі цього ранку і навіть не знаю, хто я такий.



Entry #4 - Points: 14
View all tags
Аеропорт Хітроу – це одне з тих місць в Англії, де ви стовідсотково побачите зброю. Зброю носять поліцейські, які вдягнені в сорочки з короткими рукавами та чорні бронежилети, ці поліцейські – справжній пострах для терористів, що прагнуть здійняти крамницю краваток «Тай-Рек» у повітря. Навряд чи поліцейські звернуться до мене безпосередньо, але якщо вони це зроблять, я нічого від них не приховуватиму. Я розповім, чому я тут. Я маю намір залишитись в Хітроу, доки не зустріну когось знайомого. (...)

На мій подив, я чекаю ось вже тридцять дев’ять хвилин, але ще не побачив жодної знайомої людини. Ані когось, кого я знаю, ані когось, хто знає мене. Я такий же невпізнанний, як ті водії з універсальними картками на грудях (деякі прізвища мені видаються знайомими), різниця полягає лише в тому, що водії краще вдягнені. Ще з часів дитинства все, що я вдягав, мало вигляд піжами. Куртки, сорочки, футболки, джинси, костюми – все це завжди схоже на піжаму. (...)

Я дослухаюсь до своїх думок про всіх своїх знайомих, що підвели мене й не вирушили цим ранком вівторку до чарівних європейських країн. Мої колишні співробітники зі страхової агенції певно ще стирчать за своїми столами. Я завжди стверджував, що так і буде, ще коли я сам там стирчав, марнуючи час та вагаючись, в той час коли Елі крок за кроком просувалась вперед, отримавши ступінь доктора філософії та першу наукову посаду в Університеті Редінгу, це було її перше призначення.

Наші нові, вже сформовані друзі, які мають поважні посади – тому я можу побачити їх тут в будь-який момент – говорять мені, що домогосподарство це дуже мужня справа, так-так, треба бути справжнім чоловіком, сміливим і все таке, щоб сидіти вдома з дітьми. Взагалі-то, ці наші друзі є головним чином друзями Елі. Здається, в мене вже немає знайомих, я не з дітьми, я не в тому літаку, я дослухаюсь до своїх думок, проте чую думки скиглія. Це зовсім не те, що я очікував почути.

Я починаю плакати, без гримас або схлипувань, просто великі мовчазні сльози сповзають моїми щоками. Я не хочу, щоб знайомі бачили, як я плачу – я не з тих, хто засмучується посеред аеропорту Хітроу вранці у вівторок. Я займаюсь домогосподарством скрупульозно, наче бізнесом. Це важлива справа. В мене є графіки для моніторингу ситуації з пилозбірниками, а також кольорові роздруківки для правильного поводження з пелюшками. Цього ранку я не є собою. Я не знаю, ким я є.



Entry #5 - Points: 4
View all tags
Аеропорт Хітроу – це одне з небагатьох громадських місць в Англії, де ви гарантовано побачите пістолети. Ними озброєні вдягнені в сорочки з коротким рукавом і в чорні бронежилети поліцейські. Вони завжди напоготові, щоби затримати терористів, котрі очікують слушної миті, щоб підірвати галантерейну крамницю «Тай-Рек». Вони б не хотіли зіткнутися зі мною особисто, але навіть якщо так станеться, я їм розповім всю правду. Я оприлюдню свій намір. Я хочу залишитися в Хітроу, поки не зустріну кого-небудь із знайомих. (...)  

Дивно, минуло тридцять дев'ять хвилин - і жодного знайомого. Нікого, та ніхто не впізнає мене . Я для них такий, як усі ті шофери з їх однаковими бейджами (хоча мені знайомі деякі прізвища), крім тих водіїв, котрі краще вдягаються. На мені ж із самого дитинства весь одяг сидить, наче піжама. Що піджаки, що сорочки,що футболки, що джинси, що костюми висять на мені, начебто я спав у них замість піжами.

Я чую, як у моїй голові лунають думки про всіх тих людей, що підвели мене, коли не вирушили до прекрасних європейських міст рано вранці у вівторок. Мої колишні колеги зі страхової компанії, певне, все ще стирчать в конторі. Я завжди казав, що так воно й буде, коли ще сам там стирчав. Я ж марнував в конторі свій час, даремно намагаючись призвичаїтися , тоді як кар'єра Еллі невпинно йшла вгору - вона отримала доктора філософії, а потім і посаду наукового співробітника в університеті Редінга - її перше підвищення не забарилося.

Наші доросліші друзі, в яких є серйозна робота, і яких я вже майже не сподіваюся тут зустріти, все торочать мені про те, що вести домашнє господарство – це гідна чоловіка справа. Сидіти вдома з дітьми – це дуже мужній, навіть відважний вчинок. Зазвичай друзі Еллі говорять це мені. Здається, я тут більше нікого не впізнаю. Я стою тут, далеко від дітей, а над головою в мене пролітають літаки; і я слухаю свої думки - думки того, кого називають скиглієм. Не такі думки я сподівався почути.

Починаю плакати, без гримас і схлипів. Просто великі краплі сліз безшумно зтікають по щоках. Я не хочу, щоб хтось бачив, як я плачу, тому, що я не з тих, у кого здають нерви в аеропорту Хітроу звичайного ранку вівторка. Я веду бездоганний облік у господарстві, як у бізнесі. Це для мене – серйозна справа. У комп'ютерних таблицях я контролюю стан фільтру для пилососа і роздруковую кольорові схеми, присвячені психологічним наслідкам використання підгузків. Сьогодні вранці я – вже не я. Сам не знаю, хто ж я тепер насправді.



Entry #6 - Points: 2
View all tags
Аеропорт Хітроу – це одне з небагатьох місць в Англії, де ви можете бути впевнені у тому, що побачите тут пістолет. Ці пістолети носять поліцейські, що вдягнені у сорочки з короткими рукавами та чорні бронежилети, очікуючи на терористів, які збираються підірвати крамницю краваток Тай-Рєк.
Скоріше за все, вони не будуть зупиняти мене для перевірки, але, якщо вони це зроблять, я буду вимушений сказати їм правду. Я розкажу їм про свою справу. Я планую залишатися у аеропорту Хітроу, доки я не зустріну когось зі своїх знайомих. (…)

На диво, я вже чекаю на протязі тридцяти дев’яти хвилин, але я не бачу ні однієї знайомої людини. Ні однієї! І ніхто не знає мене. Я такий самий невиразний як водії з їх загальними іменними значками (я навіть знаю деякі прізвища). Ось тільки водії одягнені краще . Ще з дитинства усе, що вдягаю я, має вигляд пижами - пальто, сорочки, футболки, джинси – ніби піжама, у який вже спали. (…)

Я відчуваю свої думки про всіх моїх знайомих, що розчарували мене тим, що не відправилися вранці у вівторок у будь-якому популярному європейському напрямку. Мої колишні колеги зі страхової контори повинні ще й досі стовбичити на роботі, як я завжди і говорив це про них, коли я стирчав там теж, марнуючи свій час, і не міг заспокоїтися, коли Елі у той самий час рухалася впевнено далі, одержуючи ступінь кандидату наук та її першу дослідницьку стипендію в університеті Рединга - її перше просування.

Наші більш сучасні розсудливі друзі, що займають серйозні пости, та яких я очікую побачити з вірогідність 50% у будь-який момент зараз, говорять мені, що домогосподарство є цілком пристойна робота для чоловіка, навіть у чомусь відважна. Так, це мужньо залишатися дома з дітьми. Ці наші друзі є головним чином друзями Елі. Здається, я більше вже нікого не знаю. Та вдалі від дітей та літаків над головою, коли я чую свої думки, я відчуваю думки людини, що скаржиться та жаліється. Але це зовсім не те, що я сподівався почути.

Я почав плакати. Ні, я не кривлявся, не голосив. Просто великі мовчазні сльози котилися по моїх щоках. Я не хотів, щоб хтось з моїх знайомих побачив, як я плачу. Я не така людина, що впадає в депресію без всілякої причини у аеропорту Хитроу, вранці у вівторок. Я бездоганно керую нашим домом, як бізнесом. Це серйозна робота. Я маю електронні таблиці для дослідження за станом мішків для збору пилу у пилососі та печатний матеріал з кольоровими закодованими позначками про етичні наслідки підгузок. Сьогодні вранці я не схожий на самого себе. Я не знаю хто я…





« return to the contest overview



Translation contests
A fun way to take a break from your normal routine and test - and hone - your skills with colleagues.